Мовчати про домашнє насильство не можна! Презентація книги для підлітків «Я не боюсь сказати» Насті Мельниченко –громадської діячки, яка розпочала рік тому однойменну акцію, відбулася днями у «АРТ-Просторі» (Запорізька обласна наукова бібліотека).
Мовчати про домашнє насильство не можна! Презентація книги для підлітків «Я не боюсь сказати» Насті Мельниченко –громадської діячки, яка розпочала рік тому однойменну акцію, відбулася днями у «АРТ-Просторі» (Запорізька обласна наукова бібліотека).
Свобода від насильства – основне право людини. В одній зі своїх промов, під час святкування Дня жінок в Південній Африці (у 1996 році), екс-президент Нельсон Мандела сказав: «Якщо хороша людина нічого не робить, коли погана людина чинить насильство над жінками – ця людина нічим не краща за кривдника. Немає нічого гіршого для жіночої гідності, ніж насильство. І кривдник, і мовчазний спостерігач обидва створюють небезпечне суспільство».
На зустрічі, яка пройшла у рамках «Запорізької книжкової толоки», активістка, журналістка, голова громадської організації «Студена» Настя Мельниченко (Київ) розповіла про відношення нашого суспільства до насильства, про свою книгу та трішечки про фемінізм.
Кілька тижнів український сегмент соцмережі лихоманило: тисячі жінок та чоловіків написали про насилля із яким їм доводилось зіштовхуватися у житті, більшість пригадали дитячі та підліткові драматичні випадки.
– Мені хотілося привернути до важливої проблеми насильства українське, а то і світове суспільство, – говорить Настя. – Все почалося з того, що мій чоловік знайшов у парку майже непритомну зґвалтовану молоду жінку, і надав їй допомогу. Але він вважав, що вина дівчина, що уночі чомусь ходить вулицями…
Потім вияснилося, що багато людей, які у дитинстві зіткнулися з ґвалтуванням, усе життя носять цю травму у душі. Бо свого часу промовчали, бо боялися осуду за те, що ніби вони «брудні, зіпсовані», але це не так!
Письменниця упевнена, що завжди винен насильник. Треба не замовчувати про вчинене насильство над вами, звернутися до поліції, розповісти батькам чи піти до психолога.
Нагадаємо, у липні 2016 року Настя Мельниченко започаткувала флешмоб проти замовчування насильства.
Під хештегом #яНеБоюсьСказати на своїй сторінці у мережі Facebook вона оприлюднила особисті історії та закликала друзів розповісти свої. Акція перекинулась на російський сегмент соціальних мереж, а згодом її відлуння було чути в Європі та США.
Зазначимо, що домашнє насильство – один з найбільш поширених злочинів. Щоденно в Україні фіксують близько 348 таких фактів, а близько 60% жінок страждають від домашнього насильства на постійній основі.
Крім того, воно носить яскраво виражений гендерний характер, адже більше 70 процентів жертв – це саме жінки, а 90 процентів кривдників – чоловіки. Хоча трапляються випадки, коли чоловіки стають жертвами у відповідь на скоєне ними насильство чи зазнають кривди від батька, родичів чи старшого друга.
Флешмоб активно коментували психологи, зазначаючи, що це – початок діалогу про безпеку, інтимність і повагу, та додаючи, що важливо надавати підтримку тим, хто пише і читає такі пости.
Зазначимо, що у своїй книзі Настя Мельниченко разом із психологом дають поради батькам, як розмовляти з дітьми про секс і насильство, небажану вагітність, і вийти на рівень довірливих відносин.
Що відчуває людина, що зазнала зґвалтування? (уривок із книги): «У мене були думки про самогубство, я хотів відділитися від сім’ї та всіх людей, мені снилося, що це моя несправжня сім’я. У 13 років я випадково ледь не втонув, коли почав вчитися плавати, але мене витягнули.
Якби тоді надали таку підтримку, яка була потрібною 12-ти річному хлопчику, мабуть було би легше витримати і не загубитись у своєму внутрішньому хаосі. Потім я різав собі руки. Щоразу відчував себе недостойним дівчат, в яких закохувався і не міг будувати нормальних стосунків. І сприйняв перший секс наче зґвалтування дівчини.
Потім мене ніби порвало на шматки, коли спробував розповісти фахівцям про свій тягар, і я зрозумів, як це небезпечно відкриватись, коли немає потрібного середовища для розкриття».
– Моя задача – полегшити біль травмованого підлітка тут і зараз, а не думати про теорії і про те, «що скажуть інші», – каже авторка.
Зазначимо, що домашнє насильство – це не просто адміністративне правопорушення, а кримінальний злочин, який повинен мати свою міру покарання. Хоча відкритим залишається питання «про спробу зґвалтування» – коли дівчину чи хлопця душили, приставили ножа до горла, робили якісь противоправні дії з тілом. Якщо не залишилося зовнішніх пошкоджень, то ніби і винних немає; а травма залишається. Закриваючи очі на випадки, які сталися з нами чи близькими, ми робимо насильство звичною частиною нашого життя. Домашнє насильство може спинити лише небайдужість. І завжди треба казати, звертатися за допомогою – не мовчати!
Віра ВОЛОДИМИРОВА
