Пристрасний до одержимості, Володимир Шинкарук і сцені, й життю, і громадській роботі віддавався цілою душею. Може тому й згорів так рано – за два місяці до п’ятдесяти…

 
Поделиться

Пристрасний до одержимості, Володимир Шинкарук і сцені, й життю, і громадській роботі віддавався цілою душею. Може тому й згорів так рано – за два місяці до п’ятдесяти…

Він був із тих артистів, які уже в перших роботах «виявляють сміливу визначеність авторського почерку». Його гра засновувалась на точності спостережень, надвисокій емоційності, енергійному імпульсі думки, природному використанні акторської техніки. Він умів входити в середовище вистави, відчувати партнера, підкреслювати в своїх героях риси, що розкривали  характер і мотивацію поведінки. Володіючи «вибуховим» темпераментом, умів проявляти або притамовувати його на сцені. Він увійшов в історію запорізького театру імені В.Г. Магара як один із найкращих акторів свого покоління, корифей.

Народився Володимир Іванович 28 липня 1943 року на Вінничині. У дев’ять років став сиротою, його виховувала бабуся. Після невдалої спроби вступу до театрального чотири роки служив на флоті. По тому вступив до Харківського інституту мистецтв, закінчив його в 1970-му. Після навчання, на запрошення В. Нєнашева, працював у Харківському російському театрі ім. О.С.Пушкіна. А 1972 року разом з дружиною Ніною, яка отримала розподіл до Запоріжжя, перейшов у трупу театру імені М. Щорса (зараз ім. В.Г. Магара), де працював до кінця життя.

Дебютна роль на запорізькій сцені у спектаклі «Здрастуй, Кримов!» Р. Назарова була успішною: створюючи Агєєва «гарячим, нестриманим, часом грубим і різким» актор водночас «давав відчути і неабиякий людський характер героя» – писав пізніше Валерій Гайдабура. Згодом у репертуарі з’явилися такі виразні образи, як цинічний і водночас привабливий Збишко Дульський («Мораль пані Дульської» Г. Запольської), іронічний Прохор («Васса Желєзнова» М. Горького), бунтівний і зворушливий Незнамов («Без вини винні» О. Островського), зміїно-жорстокий Герострат («Забути Герострата!» Г. Горіна).

Серед помітних робіт Шинкарука – Стратилет («Зачарований вітряк» за М. Стельмахом), Фабіано Фабіані («Марія Тюдор» за В. Гюго), Филимонов («Аморальна історія» Е. Брагінського, Е. Рязанова), Борис Марголін («Вулиця Шолом-Алейхема, 40» А. Ставицького), Лопуцьковський («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка),  Клавдій («Гамлет» В. Шекспіра), Шорохов («Змієлов» А. Кареліна), Рязанов («Діти Арбату» за А. Рибаковим), Буштець («Рядові» О. Дударєва), Аристарх («Енергійні люди» В. Шукшина).

Наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих Володимир Шинкарук пробував себе в режисурі, створивши постановки за власними інсценізаціями «Душі натхненна ліра» за Т. Шевченком, «Різдвяна ніч – любові ніч», «Круїз «Надія»», «Нові розслідування Шерлока Холмса», виставу «Любов під в’язами» Ю. О’Ніла і «Маскарад» М. Лермонтова.

Чи не перше, що спливає в пам’яті колег та поціновувачів театру при спогаді про Володимира Шинкарука, – це його «Маскарад», заповітна мрія, яку вдалося здійснити лише наприкінці життя. Він захопився драмою Лермонтова ще в студентські роки – роль Арбеніна була дипломною роботою – і відтоді жадав створити цей образ на професійній сцені та поставити драму як режисер. Він довго виношував задум, «чекав на свою Ніну». І вона з’явилася – молода акторка Оксана Смолій (Туріянська).

Вистраждана і довгоочікувана для постановника, вистава «Маскарад» стала легендарною для запорізького театру і була, можливо, першою в Україні (!) постановкою драми Лермонтова. Так склалося, що вона не ввійшла в загальну історію українського театру – першою вважається вистава режисера Володимира Магара-сина, 2000 року. А проте факт залишається фактом:  за вісім років до севастопольців, у Запоріжжі, Володимир Шинкарук представив драму Лермонтова «Маскарад» в українському перекладі.

Шинкарук-постановник знайшов у ній місце і для сухої риторики, і для потужного хору пристрастей, і для детального нюансування почуттів, і для елегантних сценічних знахідок. Шинкарук-актор вибудував цілісний багатоплановий образ бентежного, щирого у своїх почуттях і помилках «демона, що страждає». Зберігся запис вистави, тож і сьогодні, через 25 років після прем’єри, ми можемо побачити, яким був Володимир Іванович у цій ролі.

Фінал. Ніни вже нема. Арбенін шарпається у розпачі від втрати, в муках від незнання (зрадила вона чи ні?). Падає, тужить. З’являються «доброзичливці» і по черзі завдають «ударів» Арбеніну, розкриваючи інтригу. Він, майже безсилий, раптом зривається на ноги. Обличчям його прокочуються хвилі непорозуміння, заперечення, гніву і зрештою – жаху усвідомлення. Ось він із шаленою люттю кидається на Звєздіча (О. Третьяченко) та Невідомого (Б. Чулімов), ось вони перехоплюють його, і раптом гордий, войовничий вираз обличчя Арбеніна змінюється гримасою блазня, злого паяца, а твердий, налитий гнівом голос стає іронічним. Майже спокійно повідомляє Арбенін-Шинкарук, що справжній убивця Ніни той, хто цю інтригу сплів. Його спокій переходить у плач, плач – у сміх і шалений регіт: Демон-Арбенін, що виявився чеснішим за лицемірно-доброчесних людей, все ж таки скоїв Зло, згубив життя Янгола-Ніни…

 В одному з інтерв’ю Шинкарук так говорив про виставу: «Маскарад» приваблював мене все життя не просто неоднозначністю характерів і проблем… Що лежить в основі його сюжету? Брехня, гроші, підступність… Ситуація в п’єсі один в один нашаровується на ситуацію в нашому житті. Ми бачимо брехню виведену в ранг державної політики. […] Що таке маскарад? Це непередбачувність. Це постійне відчуття гри, неправди. Людина двоїться, троїться, «п’ятериться»… Людина надягає маску на думки, на висловлювання. Пристосовується. Наше життя — це маскарад…».

Так, наше життя – маскарад. Кому як не артистам, митцям, знати про це?! Одні в цьому маскараді міняють маски-соціальні ролі. Інші – не знімають личин ніколи. І лише деякі мають сміливість поставати перед світом зі своїм власним обличчям, своїми помилками, успіхами, світоглядом. Відверто, без фальші. Думається, таким прагнув бути Володимир Шинкарук, таким він вийшов до глядача в своїй останній ролі – ролі Арбеніна у лермонтовському «Маскараді». 

Наталія ІГНАТЬЄВА, керівник літературно-драматургічної частини театру ім. Магара 

 При підготовці статті використано матеріали архів театру ім. В.Г. Магара, публікації доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв України В. М. Гайдабури, власні дослідження автора.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поделиться
Категорії:Персона