Пристрасний до одержимості, Володимир Шинкарук і сцені, й життю, і громадській роботі віддавався цілою душею. Може тому й згорів так рано – за два місяці до п’ятдесяти…
Пристрасний до одержимості, Володимир Шинкарук і сцені, й життю, і громадській роботі віддавався цілою душею. Може тому й згорів так рано – за два місяці до п’ятдесяти…
Він був із тих артистів, які уже в перших роботах «виявляють сміливу визначеність авторського почерку». Його гра засновувалась на точності спостережень, надвисокій емоційності, енергійному імпульсі думки, природному використанні акторської техніки. Він умів входити в середовище вистави, відчувати партнера, підкреслювати в своїх героях риси, що розкривали характер і мотивацію поведінки. Володіючи «вибуховим» темпераментом, умів проявляти або притамовувати його на сцені. Він увійшов в історію запорізького театру імені В.Г. Магара як один із найкращих акторів свого покоління, корифей.
Народився Володимир Іванович 28 липня 1943 року на Вінничині. У дев’ять років став сиротою, його виховувала бабуся. Після невдалої спроби вступу до театрального чотири роки служив на флоті. По тому вступив до Харківського інституту мистецтв, закінчив його в 1970-му. Після навчання, на запрошення В. Нєнашева, працював у Харківському російському театрі ім. О.С.Пушкіна. А 1972 року разом з дружиною Ніною, яка отримала розподіл до Запоріжжя, перейшов у трупу театру імені М. Щорса (зараз ім. В.Г. Магара), де працював до кінця життя.
Дебютна роль на запорізькій сцені у спектаклі «Здрастуй, Кримов!» Р. Назарова була успішною: створюючи Агєєва «гарячим, нестриманим, часом грубим і різким» актор водночас «давав відчути і неабиякий людський характер героя» – писав пізніше Валерій Гайдабура. Згодом у репертуарі з’явилися такі виразні образи, як цинічний і водночас привабливий Збишко Дульський («Мораль пані Дульської» Г. Запольської), іронічний Прохор («Васса Желєзнова» М. Горького), бунтівний і зворушливий Незнамов («Без вини винні» О. Островського), зміїно-жорстокий Герострат («Забути Герострата!» Г. Горіна).
Серед помітних робіт Шинкарука – Стратилет («Зачарований вітряк» за М. Стельмахом), Фабіано Фабіані («Марія Тюдор» за В. Гюго), Филимонов («Аморальна історія» Е. Брагінського, Е. Рязанова), Борис Марголін («Вулиця Шолом-Алейхема, 40» А. Ставицького), Лопуцьковський («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Клавдій («Гамлет» В. Шекспіра), Шорохов («Змієлов» А. Кареліна), Рязанов («Діти Арбату» за А. Рибаковим), Буштець («Рядові» О. Дударєва), Аристарх («Енергійні люди» В. Шукшина).
Наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих Володимир Шинкарук пробував себе в режисурі, створивши постановки за власними інсценізаціями «Душі натхненна ліра» за Т. Шевченком, «Різдвяна ніч – любові ніч», «Круїз «Надія»», «Нові розслідування Шерлока Холмса», виставу «Любов під в’язами» Ю. О’Ніла і «Маскарад» М. Лермонтова.
Чи не перше, що спливає в пам’яті колег та поціновувачів театру при спогаді про Володимира Шинкарука, – це його «Маскарад», заповітна мрія, яку вдалося здійснити лише наприкінці життя. Він захопився драмою Лермонтова ще в студентські роки – роль Арбеніна була дипломною роботою – і відтоді жадав створити цей образ на професійній сцені та поставити драму як режисер. Він довго виношував задум, «чекав на свою Ніну». І вона з’явилася – молода акторка Оксана Смолій (Туріянська).
Вистраждана і довгоочікувана для постановника, вистава «Маскарад» стала легендарною для запорізького театру і була, можливо, першою в Україні (!) постановкою драми Лермонтова. Так склалося, що вона не ввійшла в загальну історію українського театру – першою вважається вистава режисера Володимира Магара-сина, 2000 року. А проте факт залишається фактом: за вісім років до севастопольців, у Запоріжжі, Володимир Шинкарук представив драму Лермонтова «Маскарад» в українському перекладі.
Шинкарук-постановник знайшов у ній місце і для сухої риторики, і для потужного хору пристрастей, і для детального нюансування почуттів, і для елегантних сценічних знахідок. Шинкарук-актор вибудував цілісний багатоплановий образ бентежного, щирого у своїх почуттях і помилках «демона, що страждає». Зберігся запис вистави, тож і сьогодні, через 25 років після прем’єри, ми можемо побачити, яким був Володимир Іванович у цій ролі.
Фінал. Ніни вже нема. Арбенін шарпається у розпачі від втрати, в муках від незнання (зрадила вона чи ні?). Падає, тужить. З’являються «доброзичливці» і по черзі завдають «ударів» Арбеніну, розкриваючи інтригу. Він, майже безсилий, раптом зривається на ноги. Обличчям його прокочуються хвилі непорозуміння, заперечення, гніву і зрештою – жаху усвідомлення. Ось він із шаленою люттю кидається на Звєздіча (О. Третьяченко) та Невідомого (Б. Чулімов), ось вони перехоплюють його, і раптом гордий, войовничий вираз обличчя Арбеніна змінюється гримасою блазня, злого паяца, а твердий, налитий гнівом голос стає іронічним. Майже спокійно повідомляє Арбенін-Шинкарук, що справжній убивця Ніни той, хто цю інтригу сплів. Його спокій переходить у плач, плач – у сміх і шалений регіт: Демон-Арбенін, що виявився чеснішим за лицемірно-доброчесних людей, все ж таки скоїв Зло, згубив життя Янгола-Ніни…
В одному з інтерв’ю Шинкарук так говорив про виставу: «Маскарад» приваблював мене все життя не просто неоднозначністю характерів і проблем… Що лежить в основі його сюжету? Брехня, гроші, підступність… Ситуація в п’єсі один в один нашаровується на ситуацію в нашому житті. Ми бачимо брехню виведену в ранг державної політики. […] Що таке маскарад? Це непередбачувність. Це постійне відчуття гри, неправди. Людина двоїться, троїться, «п’ятериться»… Людина надягає маску на думки, на висловлювання. Пристосовується. Наше життя — це маскарад…».
Так, наше життя — маскарад. Кому як не артистам, митцям, знати про це?! Одні в цьому маскараді міняють маски-соціальні ролі. Інші – не знімають личин ніколи. І лише деякі мають сміливість поставати перед світом зі своїм власним обличчям, своїми помилками, успіхами, світоглядом. Відверто, без фальші. Думається, таким прагнув бути Володимир Шинкарук, таким він вийшов до глядача в своїй останній ролі – ролі Арбеніна у лермонтовському «Маскараді».
Наталія ІГНАТЬЄВА, керівник літературно-драматургічної частини театру ім. Магара
При підготовці статті використано матеріали архів театру ім. В.Г. Магара, публікації доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв України В. М. Гайдабури, власні дослідження автора.
