Не знаю, як у масштабах усієї України, але на Запоріжжі є людина, яка встановила досі неперевершений – принаймні у наших краях – рекорд перебування на одній і тій самій керівній посаді.

Це Юрій Романенко, який 22 роки поспіль (з лютого 1985-го по грудень 2006-го) працював головою Шевченківської районної ради народних депутатів м. Запоріжжя, згодом і головою її виконкому, а після ліквідації у нашому місті районних рад – головою Шевченківської районної адміністрації.

В цілому ж Юрій Пилипович віддав розбудові найбільшого за площею й чисельністю населення індустріального району практично все своє життя. Після закінчення Запорізького машинобудівного інституту він як молодий спеціаліст прийшов на моторобудівний завод (нині АТ «МОТОР СІЧ»). З 1974-го по 1985-й роки – на партійній роботі. Оскільки ж райком КПУ розташовувався у тому ж адміністративному будинку, що й райрада, можемо сказати, що почесний громадянин Шевченківського району Юрій Романенко має на своєму особистому рахунку ще один неперевершений рекорд – 32 роки безперервної роботи під одним дахом.

«Ми Юрія Пилиповича зі свого колективу не виключаємо, запрошуємо на всі заходи, особливо ювілеї, – говорить нинішній голова районної адміністрації Федір Миколайович Маєр.- Я не є безпосереднім наступником Романенка, проте добре знаю стиль його керівництва і його здобутки. Це авторитетний, досвідчений керівник, людина найдобрішої душі. Для нього ніколи не було й немає чужої біди. Тому його по-справжньому люблять жителі Шевченківського. Не буде перебільшенням сказати, що саме за Романенка наш район отримав потужний імпульс розвитку, став таким, яким він є тепер». Зі свого боку додам: сучасна соціальна інфраструктура «Шевчика» є своєрідним прижиттєвим пам’ятником героєві цих рядків, бо він зумів згуртувати навколо себе і своїх креативних проектів патріотів рідного краю (і водночас трудоголиків), котрі мало-помалу перетворили занедбану колись робітничу окраїну на сучасне місто у місті, на престижну локацію. Лише один факт з низки аналогічних: візитівка району – знаменитий на всю Україну пам’ятник Кобзареві – з’явився саме тоді, коли «на господарстві» був Ю.П.Романенко. І це символічно: його мати Віра Іванівна викладала українську мову і літературу/

26 травня Юрій Пилипович відзначив 75-років від дня народження. Привітання від численних друзів (їх десятки!), квіти… Для свого віку ювіляр виглядає чудово: стрункий, бадьорий, повний творчих задумів та інтересу до навколишнього світу. Одразу відчувається спортивний гарт і здоровий спосіб життя.

«Пристрасть до футболу мені прищепив батько Пилип Пилипович. Під час війни він був замполітом. Отримав важке поранення. Повернувся додому інвалідом. Працював директором школи в моєму рідному місті Первомайську, водночас викладав математику та фізику, – згадує Ю.П.Романенко. – Батько дуже опікувався збірною командою нашої школи. Мабуть, тому вона отримувала перші місця у футбольних змаганнях, котрі проводились на Луганщині. Після дев’ятого класу я почав виступати за збірну Первомайська. Грав і за Ворошиловград. Оскільки часто грали на виїзді, перевівся до вечірньої школи робітничої молоді. Довелося попрацювати на шахті. З того місця, де стояв наш дім, було видно одразу сім шахт».

Як відомо, Донбас – регіон пролетарський. Післявоєнний Донбас був місцем для людей з міцним характером, зі стрижнем. Маючи ці якості, притаманні справжнім чоловікам, Юрій Пилипович залишився людиною романтичною, ба навіть ліричною. Недарма серед його улюблених авторів – Сергій Єсєнін та Олександр Дюма. А ще Ю.Романенко обожнює детективи. Усього ж у його домашній бібліотеці – понад 1200 томів.

1964 року Юрій став студентом машинобудівного факультету Запорізької «машинки» – «кузні керівних кадрів» для нашого (і не тільки) регіону. Вибір навчального закладу був цілком прагматичним: у Запоріжжі мешкав Юріїв дядько. До того ж його мати закінчувала тутешній педагогічний інститут.

В інституті Ю.Романенко став комсомольським активістом. Подружився з Є.Карташовим, у майбутньому – губернатором нашої області та міським головою Запоріжжя. Обидва два роки «піднімали цілину» в Казахстані: Романенко – як командир студентського будівельного загону в Кустанайській області, Карташов – як командир усіх студзагонів Запорізької області. Пізніше Євгеній Григорович любив нагадувати Юрію Пилиповичу: «Юрко, ми з тобою разом від дзвінка до дзвінка!». Знов-таки в інституті зустрів свою кохану дружину Аллу Григорівну, з якою вони разом з 1968 року.

Як мені доводилося чути, звичка до командної гри у футболі та на об’єктах народного господарства, підсилена фундаментальною базовою освітою, сформували якості Ю.П.Романенка як управлінця: почуття відповідальності за доручену справу, вимогливість до себе та підлеглих, комунікабельність та людяність.

Після служби в армії (війська протиповітряної оборони, Вітебська обл.) та нетривалої роботи на заводі високовольтної апаратури мій vis-à-vis, як вже говорилось, прийшов на «Мотор». Працював у цеху №11 – майстром і старшим майстром, за сумісництвом – секретарем цехової парторганізації. А це та ще школа!

У травні 1974 року молодого перспективного виробничника запросили на роботу до Шевченківського райкому КПУ, де він працював до 1985 року (інструктор, зав. оргвідділом, секретар, другий секретар РК). У цей період Юрій Пилипович заочно навчався у Вищій партійній школі при ЦК КПУ, де здобув освіту суспільствознавця (політолога, як кажуть тепер).

При цьому з 1975 року комуніст Романенко обирався депутатом районної ради усіх наступних скликань. Довелося безпосередньо вирішувати питання життєзабезпечення десятків тисяч співгромадян, і це дало Юрію Пилиповичу додатковий досвід, котрий стався в нагоді у ролі «першого обличчя». На хвилиночку: населення району – 157 тисяч чоловік, площа – 98 кв. кілометрів, 22 тисячі приватних домогосподарств (більше, ніж в інших районах Запоріжжя разом узятих!), 430 вулиць, довжина проїжджої частини автодоріг – майже 300 км.

Місцеві довгожителі в курсі: саме «за Романенка» на Шевченківському розгорнулося справді Велике Будівництво. Щороку (спільно з підприємствами) вводилося в експлуатацію кілька десятків тисяч квадратних метрів житла. По суті усі три мікрорайони – заслуга голови та його команди. Окреме «спасибі» – за газифікацію віддалених селищ (Зеленого Яру, ДД, Леваневського, Чкалова, Карантинки, Тепличного, Будівельників, Криміна). За цей час газифіковано 60% домогосподарств у приватному секторі.

Крім того, зведено міську поліклініку №2, пологовий будинок №3, АТС-67, школу в селищі Тепличне, дошкільні заклади. Відкрилися перші амбулаторії сімейного лікаря на ДД і Леваневського, у військовому містечку. На базі другої міської лікарні відкрито шпиталь для ветеранів Великої Вітчизняної війни. Сам Юрій Пилипович згадує ті роки як чи не найкращі в своєму житті. Довелося пліч-о-пліч взаємодіяти з такими видатними особистостями, як колишній мер Запоріжжя Віталій Яланський, генеральні директори Василь Омельченко і Вячеслав Богуслаєв (ВО «Моторобудівник»), Олексій Порада (Абразивний комбінат) та Ігор Пресняк (ВО «Іскра»), генеральні конструктори Володимир Лотарєв і Федір Муравченко (ЗМКБ «Івченко-Прогрес»).

Про те, як голова району знаходив вихід зі, здавалося б, безвихідних ситуацій, розповідає його колишній заступник Володимир Лиско:

«У 1990 році розпочали будівництво пологового будинку №3, адже жінки з Шевченківського мусили народжувати у відповідних закладах Комунарського і Орджонікідзевського  районів. За проектом це будівля з силікатної цегли – власне пологовий будинок плюс поліклініка. Справа йшла черепашачими темпами: бракувало робочих рук. Було ясно, що у планові строки не вкладемося. Що робити? Зібрали директорів підприємств. Ні, кажуть, своїх людей не дамо, бо й самі будуємо житло. Та й біла цегла була страшенним дефіцитом. Втім щодо цегли ще якось можна було домовитись із керівництвом ВО «Запоріжбудматеріали». А от де взяти фахівців, котрі вміють її класти? І тут Пилипович каже: «Хлопці, є ідея. Давайте зацікавимо народ товарними облігаціями!». Були такі в епоху тотального дефіциту. Випускалися облігації на придбання автомобілів, телевізорів, холодильників тощо. Деякий запас цих чудо-папірців у виконкому був. І що ви думаєте? Протягом 1990 року за участі зацікавлених добровольців побудували корпус об’єкту, а наприкінці 91-го відкрили пологовий будинок і поліклініку. До речі, у тому ж таки 90-му році за тим же проектом почалося будівництво в Жовтневому районі. На поліклініку там ще якось спромоглися. А от власного пологового будинку немає досі. Лише недобудова сиротіє».

До сказаного Володимиром Васильовичем додам, що майже в такий спосіб було завершене облаштування корпусу АТС-67. Тільки замість товарних облігацій голова району пообіцяв добровольцям-будівельникам домашні телефони поза чергою. Черга, навпаки, була з бажаючих попрацювати. Навіть родичів своїх з собою брали.

… Я не знаю, які думки та почуття вирували в душі героя цього нарису 19-24 серпня 1991 року. Знає він сам. Знають його рідні та друзі. Відомо, однак, що після розпаду СРСР реальну владу і відповідальність перебрали на себе ради усіх рівнів. Для таких людей, як тов. Романенко, цей час став суворим випробуванням на міцність. Адже світоглядна розруха в головах миттєво призвела до суцільної господарської (ширше – соціальної) розрухи. В перші ж роки постперебудови в одному лише Шевченківському районі закрилися аж 33 (!) промислові підприємства: кар’єри, меблева фабрика, м’ясокомбінат, молокозавод, автотранспортні установи; ледь жеврів абразивний комбінат. Тисячі наших земляків залишились без джерел існування. Сплеск злочинності. Суцільна розгубленість та безнадійність. Словом, «лихі дев’яності».

«Розподіляли цукор по дитячих садках, бензин, хліб. Безробіття страшенне,- згадує Юрій Пилипович. – Можна було б тимчасово працевлаштувати людей на ринках, однак жодного ринку в районі, уявіть собі, не було! В стислі терміни ми облаштували одразу п’ять – фактично узаконили стихійну торгівлю, ввели її в правову площину. А це одразу три тисячі робочих місць. Плюс додержання санітарних норм і сплата податків».

В останній період свого головування у районі Ю.П.Романенко значну увагу приділив вирішенню транспортних проблем. Завдяки цьому побудовані і введені в експлуатацію розв’язки на трасі Харків-Сімферополь, Аеропорт-Донецьк, капітально відремонтовано шляхопровід по вул. Червона-Троїцька (т.зв. «Тещин язик»). Реконструйовані вулиці Магістральна, Іванова, Стефанова, які зв’язують аеропорт з центром міста. Побудовані також дренажні системи для відведення грунтових вод в районі річок Сухої та Мокрої Московок (вулиці на ДД, Леваневького, вул. Цитрусова). Завдяки цьому десятки тисяч мешканців врятовані від підтоплень, від руйнування житла і хвороб. І вони про це із вдячністю пам’ятають.

Під час свого перебування на керівній посаді Ю.П.Романенко був нагороджений медаллю Верховної Ради СРСР «За трудовую доблесть»  (березень 1982 р.), орденом II ступеня «За особистий внесок у розвиток Запорізького краю» (січень 2009 р.), медаллю «За особистий внесок у розвиток міста Запоріжжя» (жовтень 2012 р.).

Хочу подякувати усім моїм друзям, товаришами і колегам, з якими працював усі ці довгі роки, за плідне співробітництво і взаємну підтримку. Якби ми не стояли пліч-о-пліч, не долали численні труднощі, не допомагали один одному, то навряд чи наші спільні здобутки були такими вагомими, – каже ювіляр.

… Коли Юрію Пилиповичу «стукнуло» 60, він пішов на заслужений відпочинок. Це не значить, ніби самоусунувся від справ. Просто дав дорогу молодим. Сам же виступає в ролі такого собі неформального консультанта-радника.  Став співзасновником ветеранського клубу «Товариш», котрий об’єднує багатьох знакових у наших краях особистостей. Не забуває про спорт. Любить порибалити, попрацювати на дачі – вона у нього на живописному березі Дніпра. Що ще потрібно людині, яка гідно прожила своє життя?..

І останнє. Ю.П.Романенко належить до покоління, девізом якого було: «Спочатку думай про Батьківщину, потім про себе». Саме через це воно вже увійшло в історію як покоління творців, будівничих. Приклад, вартий наслідування.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Поделиться

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

9 + 1 =