25 лютого наша держава відзначила 150-річний ювілей Лесі Українки – однієї з найвизначніших постатей в історії вітчизняної літератури. 2021-й оголошено її роком на державному рівні. Українка залишила по собі величезний літературний доробок – вірші, поеми, прозові твори, переклади світової класики, публіцистичні статті, вражаючу драматургію.
Драматургічні твори літераторки – феноменальне явище у світовій літературі: вони інтелектуально насичені, багатошарові, вражаючі гостротою конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. Але чомусь так склалося, що драми авторки, крім славнозвісної «Лісової пісні», не привертають підвищеної уваги театральних режисерів. І лише в останні роки інтерес до цих творів почав зростати.
Нещодавно Запорізький обласний театр ім. В.Г. Магара представив увазі глядачів прем’єрну виставу «На полі крові», створену за драматичною поемою Лесі Українки (добре, що встигли до чергової хвилі коронавірусної хвороби), показ якої відбувся на малій сцені. Її режисером-постановником стала головний режисер театру Тетяна Лещова.
Цей твір Леся Українка, що була атеїсткою, написала у 1909 році. Історія зради Юдою Іскаріотом Ісуса Христа за майже дві тисячі років знаходила відгук у серцях численних митців.
Геній Лесі Українки також відчув потребу до власного її осмислення. Але погляд поетеси упав на кривдника Юду, і цей крок, безумовно, надав читачеві можливість відкрити для себе інші глибини та змісти добре відомої всім біблійної історії. Завдяки цьому на перший план виходить проблема зрадництва як злочина, якому немає виправдання. Мотиви, що спонукали до такого вчинку, по великому рахунку вже не мають значення – від цього зрада не перестає бути зрадою.
Юду Леся Українка анітрохи не ідеалізує, навпаки – в неї він цілком реальна постать: корислива, жадібна і злодійкувата людина. Але незрозуміло чому час від часу ловиш себе на думці, що по факту Юду все ж таки шкода. Можливо, теж саме побачила свого часу цензура. У 1911 році поема була заборонена, весь наклад «Літературно-наукового вісника», у якому її надрукували, конфіскований, а видавець отримав дуже великі проблеми: його притягли до судової відповідальності.
– Процес створення цієї вистави був для мене дуже цікавим, хоча й дещо складним. Справа в тому, що в моєму віці будь-яка людина цікавиться питаннями взаємовідносин з Всесвітом, намагається ставити їх собі та оточуючим. Переосмислити крізь призму власної індивідуальності всі проблеми, про які йдеться в творі, було непросто. Не менш важким виявилося вирішити сценічний простір та поставити завдання перед акторами: молоді виконавці та досвідчені майстри сцени по-різному сприймають одні й ті ж обставини, що пропонуються режисером. Але водночас це й неоціненний досвід!
Зізнаюся, я трошки побоювалася розпочинати роботу над твором Лесі Українки й не одразу до цього прийшла. Якщо казати про українських класиків взагалі, мені, наприклад, набагато ближче Василь Стус. Але коли ми прочитали цей драматичний етюд, мене дуже зацікавило ставлення поетеси до історії зради Христа Юдою не як до релігійної догми, а як до першооснови основи осмислення психології людини. Тож своєрідний діалог з Лесею Українкою відбувся, і я вважаю, що його результат буде цікавий не тільки для нас, а й для глядачів, – розповіла Тетяна Лещова.
Подієвий каркас невеличкого за обсягом твору (усього 22 сторінки) – це нетривіальна зустріч Юди з випадковим подорожнім – стареньким Прочанином, яка перетворюється у філософську та морально-етичну дискусію. Згідно з апокрифічною версією давніх подій, на яку спиралася Леся Українка, продавши Ісуса Христа, Юда не повісився, а купив на отримані за зраду тридцять срібляників клапоть неродючої землі біля Єрусалиму. На цій території і відбувається розмова.
З нелегким завданням донести до глядачів смислове навантаження тексту Лесі Українки актори, задіяні у виставі, справляються на відмінно. Заслужений артист України Анатолій Сиротенко (Прочанин) та молодий актор Марко Первухін (Юда) склали блискучий тандем, який тримає увагу від першої до останньої секунди дійства і залишає по собі незабутні враження. Працюючи майстерно, проникливо та самовіддано, актори створюють особливу атмосферу, занурюючи всіх, хто знаходиться у глядацькій залі, у вирій подій, складних запитань та доленосних рішень.
– Колись вистава «На полі крові» вже була у репертуарі нашого театру, тоді я був ще зовсім молодий. Працювали ми в парі з нині покійним заслуженим артистом України Олександром Медведєвим: він грав Прочанина, я – Юду. Возили цю виставу на Міжнародний фестиваль «Добрий театр», де мене було відзначено як переможця за найкраще виконання чоловічої ролі.
Крім цього, у поточному році виповнилося 150 років від дня народження Лесі Українки, і тому я запропонував знову зробити цю виставу. Нашому головному режисеру Тетяні Лещовій пропозиція сподобалась, дирекція також підтримала – почали працювати. Що стосується мого героя, він тут як совість людська: і адвокат, і прокурор, і виконавець вироку в одній особі. З Марком Первухіним ми дуже добре порозумілися. Спочатку я працював з ним, потім до роботи долучилася режисер-постановник. Впевнений, що вистава «На полі крові» не залишить байдужим, навіть, самого вибагливого глядача, – говорить Анатолій Сиротенко.
– Відверто кажучи, до цієї вистави я не дуже цікавився питаннями, пов’язаними з релігію та вірою. Коли ми вперше ознайомилися з твором Лесі Українки, в мене розпочалася внутрішня робота, а для неї потрібно бути «в темі». Саме в процесі створення нашої вистави я став осмислювати для себе ці дуже непрості питання.
Роль Юди – це моя перша глибока та значна роль у цьому театрі, вона стала для мене певним викликом. Було важко, але я радий, що є такий вражаючий результат. Головне завдання, яке ставив перед собою, працюючи над роллю, полягає в тому, щоб люди, що подивляться виставу, перш ніж засудити когось з оточуючих, замислилися над тим, чому вони так вчиняють і чи мають на це право. Не можна судити людину, якщо ти не знаєш всієї передісторії її вчинків. Сподіваюсь, мені вдалося донести до людей цю думку, – підсумував Марко Первухін.
Наостанок додамо, що вистава «На полі крові» – саме той випадок, коли все, що необхідно для успіху постановки, склалося воєдино: цікаві акторські знахідки, беззаперечний талант режисера Тетяни Лещової та високопрофесійна робота художника-постановника Надії Дворянкіної. Тому довге сценічне життя новій постановці магарівців забезпечено!
Залишається лише побажати всім нам якщо не найскорішого завершення коронавірусної епідемії, то хоча б пом’якшення карантинних обмежень, щоб глядачі знову мали можливість відвідувати храми Мельпомени та насолоджуватися театральним мистецтвом. Рано чи пізно цей час обов’язково наступить!
Володимир БУТ, фото з офіційного сайту театру ім. В.Г. Магара та відкритих джерел
