Іван СМОЛІЙ: «Кожну роль актор повинен пропускати крізь серце»…

Напередодні ювілею ми зустрілися з легендарним актором. Розмовляли про все – театр, творчість, життя, минуле та сьогодення.

– Іване Іллічу! Ви народилися у селі Чапаєвка (зараз – Воскресенка) Пологівського району Запорізької області. Тато помер, коли вам було  лише три рочки… Як театр увійшов у життя звичайного сільського хлопчика?

– В дитинстві я навіть не уявляв, що таке мистецтво. Серйозне захоплення театром почалося вже у школі, коли у шістнадцять років я зіграв… Тарапуньку. Тоді на радянській естраді тільки з’явилися Олександр Тимошенко та Юхим Березін (Штепсель), які втілили на сцені ці гумористичні  образи. Я був високий та худий, мій напарник Валентин Величко, навпаки, маленький. З інтермедіями Тимошенка та Березіна ми обїздили всі колгоспи.

Коли призвали до армії – й там пощастило. Я служив три роки в Угорщині. У Будинку офіцерів панувала дуже творча атмосфера. Мене запросили взяти участь у виставі до Дня радянської армії, де я зіграв матроса. Але я тоді навіть не думав, що хлопець з села може зніматися в кіно, грати в театрі. Це продовжувалося до тієї пори, поки я не написав листа одному студентові першого курсу і надіслав його до Харківського інституту культури.

– Тобто написали в нікуди?

– Саме так! І отримав відповідь. Десь з півроку листувалися з хлопцем, колишнім моряком, який вступив до інституту після армії. Запитував про те, як краще підготуватися до іспитів, він у подробицях відповідав. Але в командира на мене були інші плани. Коли я підійшов до нього з рапортом про те, що їду до Харкова складати іспити, він сказав: «З тебе вийде гарний директор заводу, головний інженер, політпрацівник… Куди ти йдеш? В артисти? Давай домовимося: якщо провалишся, приїдеш назад, дослужиш, потім я тебе нікуди не відпущу!» – «Не приїду». Так все і сталося.

– Ви вступили до Харківського інституту мистецтв на курс народного артиста СРСР  Леся Івановича Сердюка. Згадують, що він був дуже суворим?

– Так, дуже. Але разом з цим людиною великої доброти.

– А як ви потрапили до театру ім. В.Г.Магара?

– Я ще на третьому курсі знав, що буду працювати у Запоріжжі, в театрі імені М.О.Щорса – саме так він називався тоді. По-перше, ми з колгоспу приїжджали до театру. Я тільки не з ким не ділився, що мрію стати актором. По-друге, вже коли навчався у Харкові, також відвідував театр. Одного разу зайшов до Володимира Герасимовича Магара, побалакали. Він, як і багато режисерів, цінував високих на зріст хлопців-акторів. Каже: «Мені такі потрібні! Закінчуй навчання й гайда до нас!»

Після закінчення навчання був потрібен виклик з театру. Потім інститут направляв до майбутнього міста роботи. Магар надіслав виклик до Харкова. І прямо з Києва (там  проходив огляд вистав студентських колективів), я потрапив до Ставрополя, де починалися гастролі театру ім. М.О. Щорса. Сталося це у 1964 році.

– Майстер одразу почав займати вас у помітних ролях?

– Було так. Повертаємося з відпустки, приступаємо до роботи. Мені дають роль Павелаке у виставі «Каса Маре» за романом Йона Друце, яка стала моєю першою великою роботою у театрі. Пішов до Володимира Герасимовича, спробував відмовитися. Він зосереджено подивився на мене та каже: «Іване! Бери бика за роги: пропонують роботу – хапайся за неї і працюй до сьомого поту! Ніколи не відмовляйся!» Настанову Магара я запам’ятав на все життя.

– Саме в театрі ви знайшли свою долю. З першого погляду покохали свою майбутню дружину Лідію, побралися з нею у 1965 році. Досі крокуєте разом з нею по життю. Володимир Магар був на вашому весіллі посадженим батьком. Вас зв’язували дружні взаємини?

– Він був для мене, як батько. З його сином Володимиром, який робив у батьківському театрі вистави «Одруження» та «Подруга життя», ми так і вітаємося: «Привіт, брате!» Так склалося, що ані в мене, ані в Ліди не було батьків. Ну, а яке весілля, коли матері є, а батьків – немає? І ось Магар та тодішній директор театру Олександр Бураковський були в нас посадженими батьками. Володимир Герасимович сказав моїй мамі, майбутній тещі: «Ми зробимо таке весілля, яке навіть Терешковій не снилося!» І таки зробив! Приїхав хор Барського, все відбулося згідно українських звичаїв та традицій, розписували нас прямо на сцені. Це незабутні спогади на все життя!

– На ваше творче становлення дуже вплинув Володимир Магар. А колеги-актори? Був хтось, у кого хотілося вчитися майстерності?

– Ми дуже добре спілкувалися з народним артистом УРСР, лауреатом Державної премії імені Т.Г.Шевченка Костянтином Параконьєвим. Саме він, а не я або дружина, готував нашу доньку Оксану (народну артистку України Оксану Туріянську – ред.) до вступу у театральний вуз. А яким майстром був народний артист УРСР Аркадій Трощановський! В одній з вистав він грав Леніна, а я Василя. Кожного разу, перед тим як вийти на сцену, ми загримовані зустрічалися й вдивлялися одне в одного. Таким чином налаштовувалися на виставу.

В нашому театрі тоді такі актори працювали! В жодному театрі України, й навіть СРСР не було такої кількості особистостей         та справжніх Майстрів з великої літери. Георгій Клейзмер, Лілія Броневська (мати Миколи Гринька), Анастасія Морозова,Тамара Вольська, Володимир Єфімов, Микола Єрьоменко та багато інших…

– З чого починає роботу над новою роллю народний артист України Іван Смолій?

– Будь-яка роль починається з розбору тексту, з так званих «читок». Саме цей етап для мене не дуже цікавий, та без нього неможливо. А вже коли текст вклався в голові й ти бачиш перед собою очі партнера, все стає набагато цікавішим. Кожен актор підходить до цієї справи по-різному. Але я завжди робив так. Кожну роль актор повинен пропускати крізь серце! Роби так, як воно підказує, й саме це буде вірно. Та якщо ти не маєш чи не знаєш, що хочеш сказати глядачу, на сцену краще не виходити зовсім. Саме тому, я вважаю, є ролі, які цікаві людям. Наприклад роль розвідника  Дервоїда у виставі «Рядові» Олександра Короля, який, на жаль, нещодавно пішов з життя. Чи роль Кочубея у «Гетьмані Мазепі» Євгена Головатюка. Взагалі ж дуже люблю грати абокомедію у чистому вигляді, або трагедію. Серединка – це не для мене!

– У вашому доробку більше двохсот ролей. Чи є серед них особливо дорогі?

– Найдорожча – моя перша роль Павелаке у виставі «Каса Маре». Друга – у виставі «Рядові» Олександра Короля, про яку вже  згадував. Олександр Петрович «видавлював» з мене все, що було потрібно для цієї ролі. Тому вона й вдалася! А партнери які – народний артист України Володимир Лук’янець, народний артист УРСР Володимир Шинкарук. Працювати з ними було одне задоволення!

– Іване Іллічу, хто для вас улюблений сценічний партнер? Наприклад, з Володимиром Лук’янцем ви були друзями…

– Коли у 2009 році він пішов з життя, для мене це була дуже велика втрата. Я й досі не можу звикнути до думки, що його немає. Ми разом навчалися у Харкові, у виставах дуже часто перетиналися. У «Рядових» Олександра Короля, у «Тарасі Бульбі» Євгена Головатюка, у «Шлюбі за оголошенням» працювали з ним на одній ролі Яківа Ковіньки… Це також народний артист України В’ячеслав Сумський. Він був такий же завзятий рибалка, як і ми з Володею, й над ролями працювали майже однаково. Багато кого хотілося б ще згадати…

– Ваша донька – народна артистка України Оксана Туріянська – гідно продовжила справу життя батьків. Чи підштовхували її до акторської стезі?

– Ні, це був цілком і повністю її свідомий вибір. Дружина хотіла, аби донька стала лікарем, я ж не наполягав ні на чому. Казав: «Закінчить десятий клас, зрозуміє, що їй треба». Але сталося так, як сталося. Вона блискуче впоралася з іспитами і вступила до Харківського інституту мистецтв ім. І.П.Котляревського. До речі, теж на курс Леся  Сердюка. Звісно, ми з дружиною пишаємося Оксаною.

– На завершення давайте поговоримо про вистави, у яких ви граєте сьогодні. Працюючи над «Гетьманом Мазепою», Євген Головатюк відразу побачив вас у ролі Кочубея?

– Саме так. Я вже казав, що люблю грати або комедію, або трагедію у чистому вигляді. В цій ролі присутній дещо комічний початок, але потім на сцені розгортається справжня трагедія особистості. Свого часу я працював з Євгеном Івановичем над «Тарасом Бульбою», коли виникла необхідність замінити виконавця головної ролі Михайла Голубовича. Тому він добре знав, чого від мене чекати.

– А про вашу останню роботу у виставі «Смак життя» за п’єсою Фредерика Стропеля, постановником якої виступила головний режисер театру Тетяна Лєщова, що скажете?

– Працювати з нею було дуже цікаво! Сьогодні, завдяки директору, заслуженому працівнику культури України Володимиру Миколайовичу Панькіну, теар працює, як добре налагоджений годинник. У творчому сенсі він також не стоїть на місці. Планувалося, що ролі колишнього подружжя Джулії та Альберта будемо грати ми з дружиною. На жаль, Лідія Іваніна трошки захворіла. Ми з Тетяною Лєщовою дуже добре порозумілися. Я виконав всі режисерські настанови, вона чула і розуміла мене як актора. Тому й результат вийшов вражаючим!

Олег ВАЛИК, фото з архіву Івана СМОЛІЯ

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Поделиться