У Запоріжжі вперше показують виставку картин художників-бойчукістів «Не забувайте незабутнє», які були розстріляні за свої роботи та активну життєву позицію. Стосунки художників із владою бувають непередбачуваними, а іноді трагічними.
Як хотіли, вони творити не могли, а як могли, вже не хотіли. Михайло Бойчук, Софія Налепинська-Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Микола Касперович пішли із життя у 1920-х – початку 1930-х рр. тільки за те, що, навіть прийнявши нову політичну ідею тогдашньої влади, оспівували її українською, «а українська національна форма – це є контрреволюція».
Запорізький областний художній музей володіє колекцією творів бойчукістів, завдяки його першому директору Григорію Соколенку. В застійні і зашорені 1970-ті, розуміючи художнє значення цього культурного явища, він як художник-монументаліст цікавився творчістю Михайла Бойчука та його учнів, і зробив перші кроки для збереження їх імен для нащадків.
Бойчукізм – мистецтво першої половини ХХ ст., яке отримало назву від прізвища засновника цього напрямку Михайла Бойчука. Як вважають куратори виставки – Людмила Травень і Юлія Мартиненко принизливе тавро «бойчукіст» або «націоналіст» переслідувало учнів Вчителя все життя, ламаючи долі, не даючи ні творити, ні нормально жити.
Деякі бойчукісти встигли виїхати з України, загубилися, «розчинилися», але продовжували працювати, не зраджуючі собі. Проте до кінця 1980-х років їх картини, які піднімали теми праці простих робітників, взагалі забороняли показувати – не вписувалися в рамки соціалістичного реалізму.
– Наша виставка, на якій представлено 115 робіт – це роздуми про долі непересічних особистостей, про загублене мистецтво, втрачені можливості, про взаємини художника і влади і про роль мистецтва у справі об’єднання нації, – говорить Юлія Мартиненко. – Бойчукізм – визначне, самобутнє явище в українському мистецтві першої третини XX сторіччя, що перш за все ставило за мету «створити свій український стиль монументального і інших форм мистецтва… втілити мистецтво в усі галузі життя (побут, промисловість), у всі форми культурної діяльності (театр, друкарство)».
Але в умовах «класового підходу», що на той час вже охопив всі сфери життя, це було неможливо, вважалось крамольним викликом, який був приречений на знищення.
Однією з найбільш здібних учениць Михайла Бойчука була Оксана Павленко (1896–1991). Музей має близько сто її робіт, як живописних творів, так і фрагментів фресок, малюнки, начерки, ескізи, акварелі. Зараз представлені 40 з них. У 1921-1926 роках в монументальній майстерні Михайла Бойчука вчилася й Олена Сахновська (1902-1958). Створюючи свою власну манеру в техніці деревориту Олена Борисівна спиралася на традиції української книжкової графіки XVI-XVIII ст.
До другої генерації учнів школи Бойчука належали Олександр Мизін, Охрім Кравченко, Костянтин Слева, Онуфрій Бізюков.
Олександр Мизін втілював установки Бойчука на розвиток творчої індивідуальності студентів, створював з бойчукістами різноманітні розписи в Одесі. Пережив і страту свого Вчителя і репресії колег… На виставці представлений великим живописним твором «Ніч на Дніпробуді» (1937), та двома роботами із серії «Сталінград».
Костянтин Слева навчався в майстерні монументального мистецтва Бойчука у 1917-1922 рр, викладав у Київському художньо-індустріальному технікумі. Два малюнки з серії «Самарканд» та «У Пекарях» показують нам чудового рисувальника, що майстерно володіє цією технікою.
Одним з улюблених учнів Бойчука був Онуфрій Бізюков. На виставці експонуються його роботи «Старий Київ. Над Дніпром», «Весна. Дніпровські береги», «Натюрморт. Книги».
Розглядаючи твори, вивчаючи долі художників приходить розуміння: якого рівня могло б досягнути українське мистецтво, якщо б бойчукісти вільно творили, втілюючи в життя засади Вчителя! Вражають сміливість задумів, самовідданість, з якою вони бралися за їх втілення. Це були однодумці, талановиті митці, які прагнули сказати нове слово в мистецтві, створюючи його на національному грунті, намагаючись впровадити свої новаторські доробки в різні його галузі.
Віра ВОЛОДИМИРОВА, фото автора
